Дух Святий – «Дух істини, Якого світ НЕ може прийняти, тому що не бачить Його і не знає Його; ви ж (хто увірував, що українська мова наповнена Духом Святим для молитви та спілкування) знаєте Його, бо Він з вами перебуває і у вас буде» в Помісній УПЦ ЦЕРКВИ ХРИСТОВОЇ Соборної у Богакраїни Святої Київської Руси.
«За грецькими джерелами, Аскольд (866-7 або 874 рр. [?] християнське ім’я Миколай; вбитий у 882 р. язичником Олегом Рюриковичем) охрестив також свій народ, хоча це хрещення не було всезагальним. … Але Христова віра мала з того часу в Русі міцний грунт і, МОЖЛИВО, власну церковну організацію.» «Константинопольский патриарх Фотий сообщает в „Окружном послании“ 866 – 867 годов о крещении народа Русь. …Заменив языческую веру христианской, Русь приняла епископа …. Константин Багрянородный мимоходом упоминает „руссссскую епархию“ среди епархий Константинопольского патриархата», что так же является «результатом миссионерской деятельности греков в IX в.». «В списке Устава Льва Философа (860 – 911 гг.) руссссская епархия помещена 61-й по счету.» «Д.И.Иловайский, М.С.Грушевский, В.А.Пархоменко и М.В.Левченко считали, что в IX в. было два различных крещения. Сначала крестили Русь Причерноморскую, а затем Киевскую. … Б.А.Рыбаков высказал предположение, что именно после этого (неудачного в 874 г.) похода и был заключен мирный договор между Русью и Византией, после чего на Руси появился греческий архиепископ…. Результатом было принятие христианской религии между 874 и 877 гг.. … Патриарх Игнатий (был ставленником римского папы Николая I и выступал за подчинение православной [греческого обряда] церкви Риму) в качестве организатора крещения русов не упоминается ни в одной из поздних летописей. … Интересно, что Аскольд и Дир не проходят по руссссским святцам как христиане мученики. … Быть может, на Аскольда упала тень Патриарха Игнатия …. … в правление Олега … христиане жили не в самом Киеве, а на его периферии. … Составители Густынской летописи и Мазуринского летописца отнесли крещение русов к 886 г. и связали это событие с деятельностью митрополита Михаила, якобы присланного на Русь из Константинополя патриархом Фотием. … И совсем необязательно, чтобы глава её проживал в Киеве. Центром митрополии мог быть город Руссия, расположенный в районе Керченского пролива (отсюда [ли?] …название «русская митрополия» – ведь именно где-то в этом регионе христианство было принято русами в 866 г.». Напоминаю тем, кто канонически дерзко отказывается в Святій Київській Руси увірувати в Святу Тройцю без иносранного чудьнего м.5.т.-лукавства и начальства, что 400 летние канонические иноСТРАННЫЕ Патриархи «обрусевшей чуди» никакого отношения НЕ мають до хрещення Київської Руси святим рівноапостольним великим князем Володимиром, орієнтовно в 988 році. К некой, этнически выхолощенной, так называемой «Руси православной» «лукавые москали» стали себя причислять после того, как уничтожили «НЕканоническую», «НЕблагодатную», «предательскую», «раскольническую» Киевскую Метрополию и в одностороннем САМОчинном порядке возглавили «НЕканонических»… славян (украинцев и белоруссов), «чтобы никто не догадался» о православном первородстве славян, о том чьи предки (славян или угро-финнов, московских реги-«интер»-«дочкек» или НЕсмиренно «Великого Господина отца нашего», щирих побожних или с м.5.т. на[д]божных) крестили Київську Русь. Отношение к «московской руси», которая очевидно находится за пределами Святої Київської (слов’янської) Руси имеют все, кто угодно (в т.ч. «сборище сатанинское» под лживыми ширмами «национальная» «союзних республик» «двуязычных грешников» церкви московской), кроме Соборных Поместных славян. Київську Русь могли хрестити, з Божою допомогою, тільки щирі та побожні святі, а с каноническим чудьним московским 5 темпераментом на(д)божные праздные-праздничные только и могут, в бессильной злобе, ПЕРЕхрещивать…: «Єпископ або пресвітер, якщо того, хто справді має хрещення (українською мовою, наповненою Духом Святим), знову охрестить...: нехай буде вивержений як той, що насміхається над хрестом і смертю Господньою, і не відрізняє священиків від лжесвящеників». 1039 року літописець вперше згадує про митрополита-грека Феопемпта, якого прислали з Візантії. Він не відповідав інтересам і потребам Церкви, яка була для нього чужою… . 1051 року князь (Ярослав Мудрий) скликав у Києві собор єпископів, на якому, без згоди Царгорода, було поставлено митрополитом Київським свого власного кандидата. Це був Іларіон священик Церкви Спаса в селі Берестові, де стоїть тепер Києво-Печерський монастир… . (Это не на болотах будущей московии заселённых языческими Неславянскими племенами). Тоді ж кафедру Київських митрополитів було перенесено з Переяслава до Києва. … це була перша спроба встановити автокефалію Церкви у Київській державі. Константинопольський Патріарх … не визнав його як первосвятителя Київської митрополії. Можна з упевненістю припустити, що якби князь Ярослав жив довше, а після нього княжа держава залишилася б об'єднаною та могутньою під одним князем, то православна Церква в Русі-Україні вже тоді назавжди закріпила б свою незалежність. При храмі Святої Софії князь Ярослав заснував велику бібліотеку – першу в Київській Русі. Істинна побожність ченців Печерського монастиря (которые, в отличии от современных канонических «… правнуків поганих», НЕбыли московскими «дочками» в «единомыслии зла» с чудьним м.5.т.-лукавством), які зберігали суворий дух чернечого життя преподобних і богоносних Антонія і Феодосія, чудотворців Печерських, здобула загальну пошану, і він як найстаріший український монастир, став називатися ще з XII ст. лаврою. Там був заснований у Києві перший гостинний дім, в якому годували жебраків, калік і розслаблених. До монголо-татарської навали в Русі існувало 16-18 єпархій, вони охоплювали всю територію Київської держави, зокрема ту її частину, що не належить тепер до України. У 1169р. на Київ напало військо суздальського князя Андрія, який володів північно-східними околицями Київської Русі, де тепер корінна Росія. ЦЕ БУЛО ПЕРШЕ, але не останнє вторгнення північного сусіда в українські землі. Хоч суздальці і називали себе християнами, але вони, як варвари, сплюндрували місто, з якого засяяло колись і їм світло віри Христової: «Узятий…, у середу другого тижня посту. Грабували вони два дні… , …церкви горіли, християн убивали, … вели в полон, … церкви оголили од ікон, і книг, і риз, і дзвони познімали… . Запалений був навіть монастир Печерської святої Богородиці …», - розповідає літописець. Тоді з України було викрадено … ікону Вишгородську Божої Матері. Північні завойовники привласнили і перейменували (ПЕРЕкрестили) її на Володимирську… . Київ, зруйнований військом суздальського князя, після того нападу вже не міг повернути собі попередню велич і значення. А в невдовзі зі сходу прийшло нове лихо – монголо-татарські орди хана Батия. Після зруйнування Київської держави упродовж ста років існувало Галицько-Волинське князівство – останній бастіон української державності у княжу добу. На захід на певний час перемістився також центр церковного життя. … де була Галицька Єпархія з осередком у княжому місті Галичі. Як і всі українсько-руські землі, Галичина упродовж століть була православною. За рекомендацією князя (Данила Романовича) 1243 року кандидатом на митрополита Київського було обрано вихідця з Галичини Кирила, якого поставив і рукоположив у Нікеї Царгородський Патріарх. Він посів вакантну кафедру після митрополита Йосифа, який зник безвісти під час зруйнування Києва татарами. До московщини, володіння Київського князя Юрія Довгорукого, з поневоленого татаро-монгольскою ордою Києва переселилися Київські митрополити. Першим із них був ставленик князя Данила Кирило ІІІ. Він прибув до Києва 1246р., а незабаром переїхав до Володимира-над-Клязьмою і лише зрідка навідувався до столиці своєї митрополії. З нього брали приклад його наступники. 1300 року митрополит Максим, родом грек, переніс до Володимира свою кафедру. Це підготувало грунт для створення на півночі окремої митрополії, з якої утворилася Московська (пізніше Російська) Церква. Таке становище не влаштувало галицьких князів. Вони не хотіли, щоб Церквою у їхній землі керував митрополит з осідком в іншій, до того ж ворожій, державі. Це стало причиною створення 1303 року окремої Галицької митрополії. Царгородський Патріарх Афанасій підвищив Галицьку єпископію до рівня митрополії і прислав свого ставленика, митрополита Нифонта. Проти цього виступили суздальські, а згодом московські князі, вимагаючи від Царгородського Патріарха зупинити роз'єднання. Царгороду це було на руку, бо північні князі ставали все міцнішими та багатшими, тому мали можливість підтримувати зубожілу патріархію щедрими дарунками. У 1347 році Патріарший Собор скасував Галицьку митрополію на вимогу Московського князя Симона та Київського митрополита Феогноста, який жив у Москві. Потім її було знову відновлено, але ненадовго. Литовсько-Руське князівство утворилося фактично як федерація литовського, українського та білоруського народів. Руська мова була державною. Православне віросповідання – панівним. Перемога литовського-руських військ на річці Синюсі у 1363р. поклала кінець татарському пануванню… . Але литовські князі , володарі могутньої держави, були незадоволені тим, що Церкву очолює (Київський) митрополит, який живе у чужому московському князівстві. Десятиліттями Царгород займав двояку позицію: то погоджувався на окремого митрополита литовського, то вимагав, щоб був лише митрополит Київський (фактично митрополит Московський). Об'єднання 1385р. князем Ягайло Литви та Польщі в католицькій федерації означало наступ католицизму на всі українсько-білоруські землі. В 1407р. Константинопольський Патріарх висвятив на митрополита Київського і всієї Руси грека Фотія, відкинувши кандидатуру, запропоновану великим князем Литовським Вітовтом. Митрополит Фотій обіцяв оселитись в Києві, але невдовзі переїхав до Москви, а до Києва приїжджав тільки для того, щоб вивозити з України коштовні речі. Це обурило великого князя, …, він скликав у 1415р. Собор у Новогрудку. Собор обрав кандидатом на нового митрополита ігумена Деканського монастиря Григорія (Цамбалка). Патріарх … позбавив його священства. Тоді нова сесія Собору, за участю українсько-білоруських єпископів, самостійно ухвалила поставити Григорія (Цамбалка) митрополитом без згоди Царгорода. У грамоті про цей акт Новогрудський Собор посилається на прецеденти з обранням митрополитів Іларіона та Климента (Смолятича), на практику Болгарської та Сербської Церков (послалися б і на практику самовідокремлення московської Церкви, але це сталося в майбутньому 1448 році) … що, коли Церква-мати відмовляється прислухатися до потреб Церкви-доньки, то остання має право взяти справу у власні руки. У ХV столітті Московська Церква була фактично відокремленою від православної Церкви в Литві-Україні, хоч її первосвятитель титулувався митрополитом Київським і всієї Руси. («А може, й унії ніякої в Україні не було б, якби наші Київські митрополити не блукали по чужих землях тоді, коли в рідній землі під впливом зовнішніх сил релігійне та церковне життя все більше й більше розхитувалося?») Московські і литовсько-українські землі були у двох різних державах які ворогували між собою. В керівних колах Москви зростало цілком зрозуміле бажання мати свою Церкву повністю незалежною. Флорентійська унія (1439 р. Царгорода з Римом, була осуджена вже у 1451 р. Собором у Царгороді; …у 1453 р. турки завоювали Царгород, і …[НЕважно какая, ЛЮБАЯ: московская] Візантійська імперія перестала існувати) дала Московській Церкві привід до відокремлення. 15 грудня 1448р. Собор єпископів у Москві обрав на свого першого власного митрополита Рязанського Іону без благословення Константинопольського Патріарха… . Царгород не визнавав незалежності Московської Церкви протягом 141 року. Не визнавали незалежною її також інші східні патріархи… . З проголошенням незалежності Московської Церкви відбувся остаточний поділ Єдиної православної митрополії на сході Європи на дві окремі митрополії. Київська митрополія, що включала Українсько-Білоруську Церкву, і надалі перебувала під юрисдикцією Константинопольського Патріарха. Церква-мати і Церква-донька розділили у той час спільну долю поневолення, і це призводило до більшого взаємо порозуміння та тісніших взаємовідносин. Московська митрополія після 1448 року розвивалася як самостійна Церква. Вона дедалі більше відходила від того спільного, що єднало її з Київською митрополією, виробляючи свої власні особливості. В 1589р. Московська Церква проголосила себе Патріархією, силою примусивши Константинопольського Патріарха Єремію ІІ дати на це свою формальну згоду. Протягом майже двох з половиною століть, аж до насильницького підпорядкування Київської митрополії Московському Патріархові у 1686р., дві сусідні митрополії жили цілком окремим життям. Тому, РПЦ не має жодних підстав привласнювати собі цей період історії Київської митрополії, включно з золотою добою митрополита Петра Могили, як це вона робить. У 1569р. Польське королівство і велике князівство Литовське … об'єдналися в Єдину Річ Посполиту Польську. З'явилося … згубне для незалежності та авторитету ієрархії право патронату, що давно королю повноваження поставляти православних митрополитів, єпископів та ігуменів монастирів замість традиційного в Українській Православній Церкві їх соборного обрання. …Залежні від державної влади єпископи перетворилися на виконавців її волі, зрадили свій народ. …Українська шляхта (как современные депутаты мылоросссссии всех уровней) намагаючись утримати своє становище в суспільстві та зберегти маєтки, полонізувалася, зрікалася батьківської віри. Але народ віддано тримався православної віри та церкви… . Важливу роль у захисті православ'я відігрівали церковні братства, … які почали утворюватись … ще в 30-40-і роки XVI сторіччя, найдавніше з яких Львівське Успенське, Віленське Свято-Троїцьке. За походженням вони були пов'язані з ремісничими середньовічними цехами, але в подальшому розвитку вони поставили на перший план завдання церковні, культурно-освітні, благодійні. Православні братства у Литовсько-Польській державі були не тільки церковними, а й національними українськими організаціями. В Острозі та при монастирі в Дермані було відкрито друкарні, де, між іншим, знайшов собі пристановище та роботу перший у Москві друкар, диякон Іван Федорів, який був змушений утікати звідти, бо темний натовп спалив його друкарню. …Найдавнішою пам’яткою видавничої діяльності князя (Василя-Костянтина Костянтиновича Острозького) стала «Острозька Біблія» (1580-1581 рр.), уперше надрукована церковнослов’янською мовою. У Берестові (1596р.) тоді утворилося два Собори: один – це уповноважені короля, … Папи, … з митрополитом Рогозою, сенатори тощо, а другий – це православні під охороною князя Острозького. Православні на своєму Соборі ухвалили: 1) не слухатися ні в чому митрополита та інших єпископів як відступників від православ'я та вважати їх позбавленими влади; 2) не приймати нічого, що стосується віри, без благословення та згоди Константинопольського Патріарха. Коли король Сигізмунд ІІІ наказав воєводі Київському князю Костянтину Острозькому відібрати у православних … – Києво-Печерський монастир, князь не виконав цього наказу, а послане польське військо збройно відбив архімандрит Печерського монастиря Никифор Тур. За прикладом інших українських міст у 1615 р. в Києві на Подолі було засновано братство на честь Богоявлення Господнього. До Богоявленського братства вступив православний гетьман Петро Сагайдачний з козацтвом. (Не путать с ТИПАпахожими кАзаками-гибридами, в черной, как вонючие-иносранные анафемы, униформе опричников от иносранного земного царя, на службе иносранной империи до сегодняшнего дня). Під охороною гетьмана Сагайдачного та козацтва (не путать с ТИПАпахожими казаками-мутантами) в 1620 р. було відновлено православну ієрархію… . Скориставшись проїздом через Україну патріарха Єрусалимського Феофана, Сагайдачний із козаками (не путать с казаками-подражателями, охраняющими церковную недвижимость партии регионов) ублагали його висвятити православних єпископів. Тоді було таємно поставлено на митрополита Київського Іова Борецького, а крім нього, єпископів на кафедри – Луцьку, Переяславську, Холмську, Пінську, Володимирську, Вітебську…, які висвячували священників… . Тільки при Владиславі ІV, 1633 року, православні посли у польському сеймі та інші представники православної шляхти і братств обрали Київським митрополитом архімандрита Печерського монастиря Петра Могилу. При ньому, Собор 1640 року підтвердив соборний устрій Української Православної Церкви. Відбулися також єпархіальні Собори. З братствами митрополит підтримував тісні зв’язки. На патріаршому престолі у Царгороді перебував тоді Кирил Лукарис, який особисто знав і цінував Київського митрополита. Він подав Петрові Могилі звання патріаршого екзарха з широкими повноваженнями. Київська митрополія вийшла з ізоляції… . Вірний православ’ю, Петро Могила мріяв про власний Український патріархат… . (На той час [ещё не было ни московских «Великих Господинов, отцов наших», ни их московских «дочек», в каноническом рабском единомыслии с иносранным чудьним м.5.т.-лукавством], прославили ДУХОВНИМИ подвигами землю руську українську – Руси-України преподобний Іов, ігумен і чудотворець Почаївський та преподобномученик Афанасій Берестейській. Під час війни 1648 р. Польщі з козаками … преподобний Афанасій) прийняв мученицьку смерть, бо на нього донесли, що він зрадник (иносранцев). Тіло його лежало непохованим …, протягом восьми місяців, і залишилося нетлінним. … Преподобний Іов († 1651) вступив до монастиря …, щоб молитися та постити…, …пояснював їм (почаївським пустельникам), що він одійшов від влади і слави мирської…. Від постійного посту і стояння в (щирій побожній) молитві він так схуд, що було видно одні кістки, і на ногах відпадало тіло. …Тіло його лишається нетлінним і дотепер…. (Это ПРИМЕР, как умертвлением плоти при земной жизни, остаётся нетленным не только дух, но и тело после земной смерти. Пожалуйста, не путайте, в юпитерах и под фанфары, канонические «живые трупы» национально мёртвых «беременных» мужиков, у которых «морда „просит“ кирпича» («Ожиріло серце їхнє, устами їхніми промовляє гординя» НЕкиевской в Росссссии каноничности) под комсомольско-сталинскими православными и светскими лживыми «украинскими» ширмами, как пример канонического ДУХОВНОГО национального САМОубийства и руссссскоЯЗЫЧЕСКОГО идололожества при потакании и ублажении плоти, с публичными и хвастливыми уверениями, что это «вознаграждение» «двуязычным грешникам», на которых «злое осуждение», за их корыстно-показушные чрево-жопские «добрые [бизнес] дела» на пути к власти, чтобы похотливым [языком] ублажением иносранного идола, двуЯЗЫЧЕСКИМ грехом-злом в реги-«интер»-ложе, канонически УНИЧТОЖИТЬ БЕЗПЛОТНИЙ щирий побожний православний руський слов’янський український дух [мову нації] – «…духу не страху, а сили, і любови, і цнотливости»: «Істину кажу вам: вони вже мають нагороду свою».) Українська Православна Церква, очолювана митрополитом Сильвестром Косовим, не брала участі в переговорах про союз з Москвою. А коли було підписано Переяславську угоду, митрополит різними способами виявляв свою опозицію до союзників… . У липні 1654 року митрополит Сильвестр вислав до царя своє посольство… з проханням підтвердити права та привілеї Церкви, які вона мала протягом століть, перебуваючи під юрисдикцією Царгорода: «не віддаляти духовенство від послушенства Святішому Константинопольському Патріархові, якому вона підлягає за правом Божим, за хрещенням і за правами святих Отців». Цар проігнорував більшість прохань митрополита Сильвестра, лише пообіцяв, що московські воєводи не втручатимуться у справи українського духовенства. У грудні 1657 року, … на елексійному Соборі було обрано (митрополитом) Діонісія Балабана … без повідомлення та згоди Москви. На запит московсько-царського представника, чи він «бив чолом після обрання государеві і патріархові Никону», новий митрополит відповів: «Від початку святого Хрещення Київські митрополити один за одним благословення приймали від святих Константинопольських Патріархів, і без їх повеління та благословення посвятитися на Київську митрополію (від патріарха Никону) не смію…». У 1659 році Москва … нав’язала Юрію Хмельницькому … підроблені статті Переяславської угоди як нібито прийняті Богданом Хмельницьким. У нову версію угоди підступно було вставлено статтю, якої не було у первісній версіі 1654 року…: «А митрополитові Київському, також і всім іншим духовним Малої Росії бути під благословенням Святійшого Патріарха Московського і всієї Великої, Малої і Білої Росії». Відразу після укладення Переяславської угоди Московський Патріарх почав вважати Церкву в Україні своєю власністю, називаючи себе від 1654 року Патріархом Великої, Малої і Білої Росії. 1659 року, коли Київський митрополит Діонісій Балабан покинув Київ з гетьманом Виговським, який порвав з Москвою, Московський Патріарх негайно призначив місцеблюстителем Київського митрополичого престолу, незважаючи на те, що митрополит Діонісій і далі залишався повноправним Київським митрополитом. В 1661 році Константинопольський Патріарх Діонісій піддав анафемі єпископа Мефодія Филимоновича, ревного москвофіла, якого Московська Патріархія рукоположила і поставила місцеблюстителем Київської митрополичої кафедри…, що було явно неканонічним актом… . Невдовзі цар звернувся до Діонісія з покаяним листом, Патріарх, знайшовши виправдання, що нібито «заради економії спасіння душ допускається і переступ закону», анафему зняв. Це був перший випадок, коли Константинопольський Патріарх санкціонував урізання своїх прав православним центром на півночі, який дедалі сильнішав. Неухильним проявом (ерозії вірності Константинопольському Патріархові) стала ідея безхарактерного гетьмана Брюховецького (після 1663 р.), ставленика Москви трагічної доби Руїни, що «для наведення порядку не тільки мусить бути підпорядкована Церква Москві, але й митрополитом слід бути великоросові з Москви». Українське духовенство і навіть … русофіл Мефодій Филимонович … заявили московському воєводі Шереметьєву, що до митрополита, надісланого з Москви вони не вийдуть … – «краще смерть прийняти, ніж мати у Києві митрополита москаля». Митрополит Йосип Нелюбович-Тукальский був останній першоієрамонах православної Церкви в Україні, що одержав благословенну грамоту від Патріарха Константинопольського (1668 р.). Після його смерті 1675 року митрополича кафедра була вакантною упродовж десяти років …, з наміром ослабити митрополичий престол і тим підготувати грунт для підпорядкування Київської митрополії Москві. У грудні 1684 року до Константинопольського Патріарха Якова було вислано посольство з проханням погодитись, щоб новообраний митрополит Київський та його наступники поставлялися у Москві … це була пропозиція зректися юрисдикції над Київською митрополією. Патріарх Яків згоди на це не дав… . Але справа була вирішена. 8 листопада (1917 года, извините) 1685 року єпископа Гедеона було поставлено у Москві на митрополита Київського. Це стало актом фактичного підпорядкування Української православної Церкви Москві, здійсненим усупереч канонічній забороні втручатися у справи іншої церковної області (Другий Вселенський Собор, правило 2; Третій Вселенський Собор, правило 8). Це було вчинено без відома і без згоди Патріарха Константинопольського, якому Київська митрополія формально підлягала. «…„державник“ (ЛЖЕнационалист) Самойлович довів до кінця справу підпорядкування Київської православної митрополії Московському патріархату, фактично промінявши згоду царських урядовців на обрання свого свата князя Гедеона Четвертинського київським митрополитом на офіційне підпорядкування Київсько-Галицької православної митрополії московському патріархові». Цьому підступному акту намагалися надати законного вигляду. 1686 року до Царгорода вирядили послів з Москви і від Самойловича. На шляху вони зустрілися з Олександрійським Патріархом Досифеєм, відомим і впливовим каноністом, який спочатку рішуче відмовився визнати незаконне приєднання Київської митрополії до Москви й осудив цей акт як канонічно та морально неправильний, безпідставний, свавільний. Він також осудив царську обіцянку дати щедру винагороду Константинопольському Патріархові після одержання грамот про відречення від Київської митрополії, назвавши це «явною симонією» (продажем духовних дарів за гроші). Константинопольський Патріарх Діонисій (після Якова) погодився поступитися Київською митрополією Москві, отримавши наказ турецького великого візира, зацікавленого з політичних міркувань у збереженні миру з Москвою. На рішення Патріарха вплинули також і щедрі подарунки, передані послами: збереглася його розписка про те, що він одержав «три сорока соболів і двісті червоних». За ці «срібляки» первосвятитель Церкви-матері продав її Церкву-доньку, Київську митрополію… . НЕканонічність передачі (а фактично ПРОДАЖУ) Київської митрополії Москві було визнано вже протягом першого року. «Уже наступного 1687 року Царгородський патріарший Собор засуджує оборудку з передачею Київської митрополії Москві як „акт симонії“, тобто хабарництва (протиправним, НЕканонічним діянням), а самого патріарха Діонісія позбавляє патріаршої гідності. … (Після цього ніхто НЕ може) назвати документ, виданий після 1687 року, який би засвідчив канонічно-правну передачу Царгородом Київської Московському патріархату. …Москва ж мовчить – бо їй це загальне мовчання найбільш вигідне: навіщо нагадувати комусь, що володієш чимось незаконно. Головне – що володієш! „…відірвання від нашого престолу Київської митрополії відбулося НЕ за приписом канонічних правил“. …ідеться в Патріаршому й синодально-канонічному Томасі Царгородської Патріархії (Константинопольського Патріарха Григорія VII) від 13 листопада 1924 року». Поэтому и круговая порука, душепоручительство за чудьнее м.5.т.-лукавство в Украине, мировой канонической общественности с м.5.т.-лукавством и все разглагольствования о «НЕканоничности», «НЕблагодатности», «предательстве», «расколе», «фашизме» щирої побожної слов’янської мови (Того, Хто її наповнив), нації, Держави, Церкви без контроля из-за 5 угла этно-сраной московской золотой проклинающей, НЕпрощающей, ПЕРЕкрещивающей смертельной дубины корыстного ПОСРЕДНИКА, являются такими же – с московским 5 темпераментом. …для Української Церкви настала темна доба московської неволі. Начался первый, сквозь огонь (росссссийскую монархию), этап национальной, благочестивой региональной деградации, (само)умертвления и (само)оплёвывания, искушаемый иносранными московским пятым темпераментом, нацпрелестями Вспученного соседнего (привыкшего к крепостничеству) народа, когда всё украинское в Украине (мова, таблички, мысли) полностью запрещалось и физически уничтожалось, на пути к Соборной Украине. …у 1721 р. указом пет(и №) 1 патріаршество було скасоване, а для управління Церквою було призначено Святійший Синод…. Московський цезарпапізм завершився проголошенням царя главою Церкви…(, когда Московский Патриарх отчитывается перед московским царём о загранкомандировке боем «в тыл врага»-«предателя»…, а ру-президент, даже о предстоящих гастролях не сообщает Московскому Патриарху). Митрополит Київський… у 1722 р. … став «архієпископом Київським». У 1743 р. титул митрополита йому повернули, але без жодних прав, які мав … упродовж понад семи століть. Традиційний для Української Православної Церкви соборний устрій Москва скасувала. … з 1722 р. (иносранным царём, НЕ Синодом) стало традицією призначати Київського митрополита і єпархіальних єпископів. Протягом XVIII – XIX століть в Україні не відбувся жоден церковний Собор. Парафіяни втратили давнє право обирати собі священика. …Архімандритів та ігуменів призначали вже у Москві або Петербурзі. …Славні і сильні українські братства ліквідували, а їх майно конфіскувала влада. У Київського митрополита було відібрано право мати власну друкарню, запроваджено цензуру (перший раз за існування Київської Руси) церковних видань. Книги, які були раніше в Україні, заборонили. У 1720 – 1721 роках указами царя і … Синоду … була введена заборона видавати будь-які україномовні книги. За кат(и №) 2 («…не бачивши / Тебе, цяце, й разу, / Та й повірив тупорилим [в одесссссе и севастополе] / Твоїм віршомазам».) було розпочато заходи щодо зросійщення богослужіння; … «голосом, властивим російському наречи». Було заборонено виголошувати проповіді українською (рідною) мовою, хоч це суперечило … ясним вказівкам Христа й апостолів. В 1768 р. було проведено секуляризацію (переведено у власність держави) церковних… маєтків. …запроваджено «штати» духовенства, що означало перетворення священників на платних державних службовців. …після 1799 р. … всі Київські митрополити були молдаван і росіянами. …Священики (з росіян або з зросійщених українців) … мали служити справі русифікації. …У той самий час талановитих священиків з України висилали до завойованих царськими військами НЕросійських народів для співучасті в їх «обрусенії». …указом павла (№) 1 від 1800 р. заборонено в Україні будувати нові церкви українського типу, а дозволялося … «московсько-синодального» зразка. … XIX сторіччя не дало Україні жодної церкви, вартої згадки в історії української (щирої побожної слов’янської) архітектури. … Занепадав також український (щирий побожний слов’янський) іконопис: малярам було наказано дотримуватись російського стилю…. Зникли такі особливості українського релігійного малярства, як зображення Христа, Богородиці і святих на тлі, в обставинах нашої країни, з людьми тієї доби (наприклад, …запорізькі козаки). (Просьба не путать с комсомольско-сталинскими кАзачками партии регионов и I секретаря у иносранной «обрусевшей чуди», которые публично, перед лицом Господа, подписали предвыборный похотливый акт с главарём «двуязычных грешников»-козлов, региклонов из м.5.т. об АНТИукраинском в Украине корыстно-показушном чрево-жопском сотрудничестве в узаконенном деле уничтожения, ГОСдвуЯЗЫЧЕСКИМ грехом-злом, Духа Святого, що наповнив для молитви та спілкування українську мову, для воскресіння 1000 річної щирої побожної православної руської слов’янської української нації в Помісній УПЦ ЦЕРКВИ ХРИСТОВОЇ Соборної у Богакраїни Святої Київської Руси). Відраза до официальной (на[д]божной – НЕсмиренно Великой, над Богом, с м.5.т., ПЕРЕхрещивающей из щирих…, проклинающей вонючими-иносранными анафемами, НЕпрощающей, ЛЖЕсвидетельствующей «НЕканоничностью»…) Церкви у колах інтелігенції нерідко призводила до релігійної байдужості, а то і до зневір’я. Молодь (реги-выводки: то ли «интер»-«девочки», то ли «интер»-«мальчики» «по вызову» чудьнего м.5.т.-лукавства, как результат национально-языковой телегонии) захоплювалася соціалістичними та революційними ідеями, відкидала Церкву й релігію як гальмо розвитку людства. Однак частина інтелігенції зберігала віру та відданість християнському вченню, і в той же час гостро картала (официальное: на[д]божное –…) церковне керівництво. …тому відчувалася потреба дати народові Святе Письмо його рідною (забороненою: щирою побожною слов’янською) мовою. 1860 року на високому рівні був здійснений переклад Нового Завіту Пилипом Морачевським. Його високо оцінила комісія Петербурзької Академії наук, але …Синод НЕ дозволив друкувати, назвавши його «загрозливою і шкідливою вигадкою», бо, мовляв, «існування окремої малоросійської літератури призведе до ослаблення зв’язку Малоросії з Росією». …повний переклад Біблії Куліша, Пулюя і Нечуй-Левицького, опублікований у 1903 р. Британським біблійним товариством … царський уряд, керуючись указом 1876 р. про заборону імпортувати з-за кордону будь-які українські книги, НЕ дозволив ввозити…. …не маючи власної церковної ієрархії, яка розуміла б його духовні та культурні потреби, не маючи духовенства, яке проповідувало б рідною мовою, не маючи своєї духовної літератури та українських шкіл, український народ не міг відчувати такого тісного єднання з Церквою, як у часи (когда НЕбыли московскими «дочками» с м.5.т.-лукавством) церковної незалежності. Але в народі збереглася глибока віра. Зневажаючи официальное (на[д]божное –…) православ'я та ігноруючи його, народ продовжував горнутися до Церкви, до богослужіння. Лютнева (буржуазна) революція 1917 року, … розбудила сили національного відродження в Україні. В єпархіях України відбулися Собори, в яких вперше брали участь численні миряни, де ставилися вимоги духовного відродження православної Церкви в Україні та відокремлення її від РПЦ, Церкви-поневолювача. («НЕканонические» – мёртвые НЕлюди-украинцы, с ног до головы облитые вонючими-иносранными проклятиями из-за 5 угла, вновь «возомнили», что они православное апостольское национальное подобие Богу, а не «рабы, подножки, грязь Москвы», не московская хохляцкая региональная пародия, копия по-модьнёму нудных кривоязыков, «исавов», хамитов, полуфабрикатов, САМОхвалов, среднеарифметических лилипутских челобитчиков, затерявшихся под ногами иносранных, надутых «пятым темпераментом» до РРРРРазмера Самой НЕсмиренной Великой Великости лукавства, благодетелей.) В Москві, у 1917 р., був скликаний Всеросійський Церковний Собор, на якому було відновлннно патріаршество в Російській Церкві. … На Подільському та Полтавському єпархіальних з'їздах у квітні і травні 1917 роках було висловлено бажання мати Українську Автокефальну Православну Церкву, відновлення в православній Церкві України традиційного соборного устрою, призначення українців на єпископські кафедри, за українізацію богослужінь, повернення в богослужбову практику скасованих Москвою давніх українських чинів, обрядів та звичаїв, за українізацію духовних шкіл. З ініціативи протоієрея Василя Липківського навесні 1917 року було засновано «Братство воскресіння», яке згодом перетворилося на Всеукраїнську Православну Церковну Раду. Рада ухвалила скликати Всеукраїнський Православний Собор і вирішити на ньому питання незалежності УПЦ. Але Собор працював два тижні, бо коли 1 лютого 1918 року Червона армія взяла Київ, робота його припинилася. «…тодішній митрополит Київський Володимир (із Туьщини) тільки наївно руками розводив: „Какая Украина?! Какой украинский народ?! Разве малоросссссы – не те же руссссские?“ …Різницю … бідний митрополит Володимир зрозумів, на жаль, лише тоді, коли росссссийские „братішкі“, зайнявши Київ у січні 1918 року, розтерзали його під мурами Лаври. У Києві за два дні січня 1918 року, свідчать історики, було знищено 15 000 жителів. Кажуть, що „братья“ стріляли, НЕ дивлячись, – просто на звук української мови. А бідного митрополита не врятувало й те, що він цієї „неканонічної“ мови не знав». Собор відновив свою роботу в червні 1918р. за гетьманської влади. Митрополита Київського Володимира убили червоні. Його наступником став архиєпископ Антоній Храповицький, запеклий українофоб. Він подбав, щоб на Соборі більшість делегатів була промосковської орієнтації. Форум…, перетворився на знаряддя закріплення її (УПЦ) подальшої підлеглості Москві. Через кілька днів після цього (закриття Собору) гетьманський уряд упав; і до влади прийшла Директорія УНР. 1 січня 1919 року він (уряд Директорії) ухвалив «Закон про автокефалію УПЦ та її вищий уряд» із статтею: «УАПЦ з її Синодом і духовною ієрархією ні в якій залежності від Всеросійського патріарха не знаходиться». Тому наприкінці січня 1919 року уряд УНР доручив новопризначеному послові до Туреччини О. Лотоцькому просити Царгородську Патріархію визнати автокефалію УПЦ. На жаль, … Патріарх Герман помер, а обрати його наступника не дозволяла турецька влада. Місцеблюститель патріаршого престолу митрополит Дорофей заявив, що за таких обставин неможливо виконати прохання посла України, але виявив прихильність до «… здійснення свого бажання (українського народу) згідно зі священними канонами та правилами». «...6 січня 1919 р. Тимчасовий (ТИПА)робітничо-(ТИПА)селянський уряд проголосив (ТИПА)Українську Соціалістичну (САТАНИНСКУЮ) Радянську Республіку, а 25 січня в Харкові (в 1992 р. відбувся ... , так званий Архиєрейський Собор, інспірований Москвою, точнее) цей же уряд декларував її об’єднання з Росією (сборной НЕславян: московитов-росссссиян) на засадах (партийной регионализации, извините) соц едерации.», соцреализма и АНТИукраинского в Украине ЕДИНОМЫСЛИЯ с московским пятым темпераментом-лукавством. 5 лютого 1919 року Київ знову зайняли червоні війська (за винятком перебування в руках денікінців), радянська влада закріпилася там. 5 травня 1920 р. в Києві Всеукраїнська Православна Церковна Рада (духовенства і мирян), проголосила автокефалію УПЦ. Але ця Церква не мала своєї ієрархії. Звернення до патріаршого екзарха в Україні митрополита Михаїла Єрмакова, щоб він висвятив для Української Церкви українських єпископів (але той дав відповідь по-русссссски: «я гадюк не посвящаю»), не дала результатів …. Собор духовенства і мирян в Києві 14 – 27 жовтня 1921р., вирішив поставити єпископів Собором пресвітерів (священників), посилаючись на такий звичай у давній Олександрійській Церкві в перші віки християнства. Цей спосіб висвяти, не прийнятий діючими правилами православної Церкви, вирішили застосувати один раз, з тим, щоб надалі висвята єпископів в Українській Церкві відбувалася за канонічно-традиційним порядком, тобто за участю не менше як двох єпископів. Так рукопокладанням священиків у Київському Софійському соборі 23 жовтня 1921р. було висвячено на єпископа протоієрея Василя Липківського, а потім за його участю, і протоієрея Нестора Шараєцького. «…митрополит Липківський висвячений так, як висвячували перших єпископів у перші часи християнства, – всесоборним покладанням рук та закликанням Святого Духа на посвячуваного. Так, до речи, був висвячений св.ап. Павло…» Головним ворогом Української Церкви як національної Церкви українського народу була більшовицька влада. В 1927 р. на другому Соборі УАПЦ усунули з кафедри митрополита Липківського, а протягом подальших років було ліквідовано (тюрмами, засланнями на північ ієрархів, духовенства і тисяч вірних) – усю УАПЦ; приблизно в 1937р. з 2000 парафій (майже 30 ієрархів) в Україні не залишилось жодної парафії… . Начался второй, сквозь воду (росссссийское богоборчество), этап лукавой региональной деградации, (само)умертвления и (само)оплёвывания, искушаемый импортными московским пятым темпераментом, нацпрелестями НЕсмиренно Великого, надутого соседнего коммунального народа, на пути к Соборной Украине. Маючи в минулій історії Польщі досвід, як небезпечно мати своїх громадян церковно узалежненими від Москви, польський уряд подбав про автокефалію православної Церкви в Польщі; Польська автокефалія була визнана … після Томосу (закону) Константинопольського Патріарха від 13 листопада 1924 р.. …10 квітня 1932 р. було висвячено українського єпископа Полікарпа, пізніше митрополита УПЦ. …Тоді скликались єпархіальні собори, видавались українські церковна преса і література, відпускалися кошти на друк богослужбових чинів українською мовою. Переклади … (робились) при Українському Науковому Інституті у Варшаві (та в інших містах). … …з приходом радянської влади 17 вересня 1939 р. на православних землях Західної України …, у церквах одразу зникла українська мова…. Парафіяльні школи влада закрила (а «воскресные» школы для реги-«интер»-выводков ещё не открыла). Із загальноосвітніх шкіл було усунуто вивчення релігії, а замість цього введено інтенсивну АНТИрелігійну (комсомольско-сталинскую от партии регионов и I секретаря) пропаганду. На парафії …накладали непосильні податки, закривали церкви …. Почалися арешти духовенства…. Москва (богоборческая) вирішила використати Російську Церкву з політичною метою (что только подтверждает имперские росссссийские с московским 5 темпераментом ПОНТЫ, НЕважно какие: «НЕ за духом Моїм»-сатанинские, «за духом Моїм»-православные или ваще руссссский и руссссскоЯЗЫЧЕСКИЙ имперский канонический гибрид – в комммммунистическо-православном единомыслии с м.5.т.-лукавством)… Тільки двоє, архиєпископ Олександр (Іноземцев) та єпископ Полікарп (Сікорський), з п’ятьох ієрархів довоєнної Православної Автокефальної Церкви в Польщі на православних землях Західної України та Західної Білорусії , відмовилися підпорядковуватися Московській Патріархії, діяльність якої припинилась із початком війни гітлерівської Німеччини з Радянським Союзом 22 червня 1941 року. 18 серпня 1941 р. владика Олексій (Громадський), спільно трьома іншими єпископами-однодумцями (с м.5.т.), скликав у Почаєві таємний Собор, на якому ухвалив залишитися в канонічній підлеглості Московській Патріархії на правах автономії. Так виникла Автономна Церква, а разом з цим почався новий церковний розбрат. Після національної зради …Олексія українські церковно-громадські кола звернулися до митрополита Діонисія (Голови Православної Церкви в Польщі) з проханням благословити відродження незалежної УАПЦ під керівництвом архиєпископа Полікарпа. Митрополит Діонисій дав згоду своїм декретом від 24 грудня 1941 р.. Тоді ж до Києва прибув єпископ Автономної Церкви (АЦ) Пантелеймон (Рудник) і взяв під свою юрисдикцію більшість заснованих за німецької окупації парафії. Здобувши довір’я окупаційної влади, він повів активну боротьбу з прихильниками УАПЦ. За його намовою німці розпустили в лютому 1942 р. Всеукраїнську Православну Церковну Раду…. У березні 1942 р. до Києва прибули українські єпископи …. 15 березня в Андріївському соборі відбулася архиєрейська літургія українською мовою. Православні українці Києва визнали ієрархію УАПЦ на чолі з архиєпископом Полікарпом. Німецька влада в Києві ставилася до українських єпископів неприхильно і навіть вороже. Українцям дали в користування лише Андріївський собор і церкви на Солом’янці та Деміївці, тоді як автономісти мали 14 церков і 8 монастирів. Причиною ворожого ставлення окупантів до УАПЦ була таємна директива …, підполковника СС, доктора Томаса від 11 лютого 1941 р. …: «Утворенню загальноукраїнської Автокефальної Церкви …належить усілякими способами перешкоджати. … У православному церковному розумінні автокефалія в самій суті завжди пов’язується з самостійним державництвом». …німецька окупаційна влада діяла так само, як і Московська Патріархія по той бік фронту. 5 лютого 1942 р. вона затаврувала архиєпископа Полікарпа, як зрадника, який разом «з партією петлюрівців» проголосив автокефалію. А 28 березня Собор російських архиєреїв НЕзаконно позбавив архиєпископа Полікарпа духовного сану і чернецтва, не маючи для того ніякої канонічної підстави, оскільки той ніколи НЕ належав до Московського Патріархату (на оборот, если бы «лукавые москали» канонически кого-нибудь из инородцев не обидели, мы стали бы сомневаться: «А был ли мальчик» – чудьнее м.5.т.-лукавство). … У травні 1942 р. в Києві було висвячено шістьох нових єпископів: …, Мстислава Скрипника (пізніше Патріарха Київського і всієї України). …у вересні 1942 р. рейхскомісар України заборонив будь-які єпископські висвячення. …Траплялося, що німецька влада, віддаючи перевагу Автономній Церкві, не допускала автокефальних єпископів до їхніх кафедр …, стала втручатись у відправи богослужінь. Траплялися випадки побиття священників. Довідавшись, що в Києві підпільно видруковано «Служебник», німці (как православные московиты) конфіскували та спалили увесь тираж. …під тиском деяких єпископів-москвофілів Автономної Церкви, а також під тиском німецької влади, митрополит Олексій від Автономної Церкви відкликав свою згоду під Актом (8 жовтня 1942 р.) об’єднання двох Церков у єдину Українську Автокефальну Церкву …. Влітку та восени 1943 р. … на західно-українських теренах … понад 100 українських православних священників стали жертвами німецького терору, чимало інших опинилися у в’язницях та таборах. …. Траплялися жахливі випадки спалення людей у храмах. … Усі єпископи УАПЦ виїхали на Захід …. Митрополит Полікарп покинув Луцьк у січні 1944 року, а в липні виїхав із Холма митрополит Іларіон. Після того на українських землях не залишилося українських православних єпископів, а всі православні священики та вірні опинилися під владою Московської Патріархії. Рушили на Захід і єпископи Автономної Церкви, підлеглі Московській Патріархії, не будучи впевненими (в м.5.т.), що в ній вони знайдуть надійного охоронця (от м.5.т.). …в еміграції влились у Російську Зарубіжну Церкву. …В еміграції по всьому світу ієрархія і духовенство УАПЦ …створили … понад 60 українських православних парафій. … Після визволення України від німецької окупації і повернення радянської влади, Московською Патріархією … усе духовенство УАПЦ було заново (брезгливо) ПЕРЕосвячено («Єпископ або пресвітер, якщо того, хто справді має хрещення (українською мовою, наповненою Духом Святим), знову охрестить...: нехай буде вивержений як той, що насміхається над хрестом і смертю Господньою, і не відрізняє священиків від лжесвящеників»). …Греко-католицьке духовенство Московська Патріархія приймала у «сущому стані», тобто без ПЕРЕрукопокладення, незважаючи на те, що з 1596 р. (утворення унії) вона знаходилася під анафемою РПЦ. … З 60-х років, за часів правління Хрущова («…анкета участника окружной сталинской конференции Н.С.Хрущова, где … молодой слесарь обозначил свою национальность − великоросс»ссс), який проголосив, що до 80-х років в СРСР буде побудований комунізм, з яким релігія несумісна, почалася жорстока хвиля АНТИрелігійної пропаганди. Тисячі храмів були закриті. З 40 монастирів залишилося 8. …Припинилося видання журналу «Православний вісник» українською мовою…. Але головний удар державного атеїзму був спрямований проти кожної віруючої людини, почалось індивідуальне виховання в дусі атеїзму кожного громадянина, особливо тих, хто обіймав посади різного рівня…. В 1966 р. Патріарх Московський Алексій I і Священний Синод призначили екзархом України молодого (37 років) архиєрея, ректора Московської духовної академії єпископа Філарета (Денисенка). Це був перший українець на Київській кафедрі за останні 150 років у складі Московського Патріархату. …В кінці 80-х років Український екзархат мав 60 % парафій усього Московського Патріархату …. У 1988 році, після святкування 1000-ліття Хрещення Руси-України (не племен венгро-финской группы, не будущей московии), в Україні почався рух за третє відродження Української Автокефальної Православної Церкви. «І з’явився йому ангел господній у полум’ї вогню з середини тернового куща. І побачив він, що терновий кущ горить вогнем, але кущ не згорає. … І сказав Бог: ... зніми взуття твоє …, тому що місце (у Бога [за пазухою] Країна Святої Київської Руси), на якому ти стоїш, є земля свята. … Я бачив страждання (щирого побожного) народу Мого в Єгипті (в 350 летнем НЕсмиренно Великом имперском руссссском «сортире») і почув волання його …; Я знаю скорботи його і йду визволити його від руки … (подпольных НЕблагодарных наследников племЁн венгро-финской группЫ: чуди, мерю, ве[п]си, мурома, мещеры ...) і вивести його з землі цієї («республики свободной» церкви московской) у землю добру і простору» – Помісну УПЦ ЦЕРКВИ ХРИСТОВОЇ. 5 – 6 червня 1990 року в Києві відбувся Всеукраїнський Православний Собор за участю понад 700 делегатів з усієї України, серед яких було 7 єпископів і понад 200 священиків. Собор затвердив факт утворення УАПЦ і обрав Патріархом Київським і всієї України митрополита Мстислава (Скрипника), який не був присутній на цьому Соборі, але з обранням його Патріархом погодився. 2 жовтня 1990 року органи влади УРСР офіційно зареєстрували УАПЦ. 18 листопада 1990 року в Соборі Святої Софії в Києві відбулася інтронізація митрополита Мстислава на Патріарха Київського і всієї України, який об’єднав УАПЦ в Україні з УПЦ в США і діаспорі. Паралельно з цим…, у 1990 році (7 – 10 червня) на Помісному Соборі РПЦ, … митрополит Київський і Галицький Філарет (Денисенко), який був тоді місцеблюстителем патріаршого Московського престолу і головуючим на Помісному Соборі, добився для УПЦ права «незалежності і самостійності в управлінні». Це був крок уперед до автокефалії Української Церкви. … 24 серпня 1991 року Верховна Рада УРСР проголосила незалежність України, Україна стала державою. Становище УПЦ, хоч і незалежної та самостійної в управлінні, але все ж таки у складі Московського Патріархату, суперечило політичному стану України як суверенної держави. … 1 – 3 листопада 1991 року в Києво-Печерській Лаврі митрополит Філарет скликав Помісний Собор (він мав на це канонічне право – за Статутом і згідно з Патріаршою Грамотою (від 27 жовтня 1990 року) за участю всього українського єпископату, духовенства, мирян, представників монастирів і духовних навчальних закладів. Помісний Собор одноголосно прийняв постанову про автокефалію УПЦ. Це означало відокремлення УПЦ від Московського Патріархату. 9 грудня 1991 року в Біловезькій Пущі в Білорусі було підписано акт, за яким офіційно розпався Радянський Союз. С Божьей помощью, ВОПРЕКИ желаниям и насмарку злобным черным анафемам Московских Патриархов, невзирая на равнодушие и сон Патриарха из Стамбула и всех НЕбуддистских Патриархов, уБогакраїна стала официально формально Соборной Украиной, за пределами которой Господь Бог формально оставил черных проклинателей и ПЕРЕосвятов, переполненных фальшью национального и религиозного превосходства, исключительностью, вседозволенностью, величием, презрением к НЕмасковитам-славянам на региональный мылоросссссии. Росссссийская Советская сатанинская империя перестала существовать. Вернее московская башня (империя) никуда не делась, лишь стала лукаво забальзамировнной м.5.т.-лукавством, формально НЕсоветской и значительно меньше, т.е. едерализировалась, чего они и региональной мылоросссссии желают, региЯЗЫЧНИКАМ, АНТИукраинской в Украине, партии региклонов из м.5.т.. При монархах московская империя имела союзников в лице евромонархов против евробуржуазных республик. После имела союзников-безбожников в лице стран социалистического содружества. Энергоносителями и россссссийскими национальными прелестями (м.5.т.) иностранцев не всегда удается искушать и обольщать. Что стало товаром, а что в нагрузку тяжело понять. Остался последний оплот для руссссскоЯЗЫЧЕСКОГО идолопоклонничества перед Великими Гордыми Проклинающими ПЕРЕосвятами (по московски трактуя Символ веры) – это одна из руссссскоЯЗЫЧЕСКИХ «всея» НЕпоместных партийных «республик свободных» 400 летней канонической церкви московской НЕсмиренно Великой 300 летней «неделимой» Росссссии для Великих Потрясений, где канонически убивают всё национальное живое НЕруссссское: «фашистское», «предательское»…БЕЗ м.5.т., где играют на общих православных чувствах славянской и принявшей славянство нациях, обязав московский православный мир (новых союзников) поручиться за национальное САМОубийство (исключительно, только в православной среде!!!) чужой для всех, никому не нужной, свалившейся неожиданно с Небес, от Бога 1000 річної щирої побожної православної руської слов’янської української нації. Но и эти союзники-поручители благочестивой национальной смерти ближних православных НЕмасковитов в НЕмасковии (как и НЕхристи-поручители, как и монархи-поручители), с Божьей помощью, воскресив український дух, мову, нацию в Поместной УПЦ ЦЕРКВИ ХРИСТОВОЙ Соборной Украины оставят НЕсмиренно Великих Гордых Проклинающих Переосвятывающих всех и вся со своим «пятым темпераментом» один на один. 31 березня – 4 квітня 1992 року в Москві відбувся Архієрейський Собор Московського Патріархату, на якому УПЦ було фактично відмовлено в автокефалії, … замінивши (митрополита Філарета) своїм ставлеником, який відмовився б від автокефалії Української Церкви і тримався б Московського Патріархату: «…вони (иносранные идолы и ру-идолололжники с м.5.т.) будуть для вас (щирих та побожних) петлею і сіттю, бичем для робер ваших і терням для очей ваших». 27 травня 1992 року в Харкові (провозглашено временное рабоче-крестьянское правительство ТИПАУкраинской Социалистической Советской [САТАНИНСКОЙ] Республики, точнее) відбувся…, так званий Архієрейський Собор, інспірований Москвою…, для усунення митрополита Філарета… і обрання його «наступником» митрополита Володимира (Сободана), керуючого справами Московської Патріархії. Харківський «Собор» («единомышленников [рабов м.5.т.-лукавства] злодейства») розколов українське православ’я на дві конфесії – УПЦ Московського (с м.5.т.) й Київського Патріархів. Т.е. ТИПАмосковская (с м.5.т.) история с региональным Харьковом (на черную зависть региональному Донецку) писи мистически повторяется. В первом (1919 г.) несчастном случае ТИПАмасковские (с м.5.т.) безбожники кровавым насилием внедрили «альтернативу» украинской державности (ТИПАцитата партийного регионала, не уверовавшего в одно [но в два или во множество?] национальное крещение: «Я думаю, что нельзя в многонациональной [унитарной-НЕфедеральной] стране, даже будь здесь все, как в раю, строить национальную державу. Держава выше национальности – она [ИМЯ державы, а значит и свое сознательно громогласно лукаво умалчивается, бо «воно (НЕ є) з тобою... (і НЕ)перебуває повік»] Богом хранима; при этом какая держава С ИМЕНЕМ не хранима Богом, умалчивается тоже) на АНТИхристианской богоборческой чужой росссссийской национальной основе; а во втором (1992 г.) несчастном случае ТИПАмосковские (с м.5.т.) двоедушные (НЕчестиво-благочестивые) верующие формально сразу в два национальных крещения, но фактически больше в чужое (чудьне-модьнее, лукаво-щирые, «венгро-финско»-славянские, «росссссийско-украинские», при том, что в Росссссии ТИПА«украинско-росссссийские» региональные гибриды напрочь отсутствуют, даже формально), двоедушно кривоязыко двуЯЗЫЧЕСКИ («на яких зле осудження») благочестиво законно (350 лет по-московски в Украине) внедрили «альтернативу», противовес ПОМЕСТНОСТИ Церкви Христовой – НЕпоместную, как греко-католики у католиков, «республику свободную» ставшую в дальнейшем на путь партийности (конкретно ставшей церковной собственностью, недвижимостью и рекламной площадкой комсомольской-богоборческой партии регионов «донецкой республики», во главе НЕхристей-коммунистов в АНТИхристианской коалиции-оппозиции), АНТИукраинской в Украине с московским 5.т. (не молящейся, не толкующей молитву, не проповедующей, не общающейся на українській мові, наповненій Духом Святим для молитви та спілкування, под лживыми табличками «украинская», но проклинающей, НЕпрощающей, ЛЖЕсвидетельствующей «НЕканоничностью», … «фашисткостью» на все украинское (кроме денег и табличек) в Украине. Президія Верховної Ради України і український уряд не визнали законним рішення Харківського «Собору», як такі, що суперечать Статуту УПЦ, зареєстрованими органами державної влади України. 25 – 26 червня 1992 року в Києві у резиденції митрополита Філарета відбувся Всеукраїнський Православний Собор, що об’єднав УАПЦ та частину УПЦ (Московського Патріархату) в єдину помісну православну Церкву – УПЦ Київського Патріархату. 10 липня 1992 року Статут УПЦ Київського Патріархату був зареєстрований органами державної влади України. 1 – 6 липня 1992 року делегація УПЦ Київського Патріарха на запрошення Вселенського Патріарха Варфоломея відвідала Константинополь, який вказав, що справа автокефалії УПЦ повністю залежить від об’єднання (КП и МП), а сам він хотів би зберегти добрі відносини з Московським Патріархом. Т.е. никто за бугром палец о палец не ударит, чтобы оживить в молитві, наповнену Духом Святим українську мову; чтобы оживить из мертвых-«НЕканонических»… православную украинскую душу, нацию, но все будут (в отличие от Бога) НЕМИЛОСЕРДНО ручаться за черные вонючие-иносранные анафемы московских проклинателей и ТИПАмасковских национально САМОубиенных ПЕРЕосвяченных ПЕРЕосвятов, отрицая Божественное Неосязаемое Знамение любви – Помісну УПЦ ЦЕРКВИ ХРИСТОВОЇ Соборної України, отрицая живую українську мову-дух от Живого Бога. Вселенский Православный мир превратился в московский православный мир. Чем НЕмусульманских Патриархов (не народы) кормят НЕсмиренно Великие Московские Господины, то некоторые патриархи (не народы) и едят, а кормят их 350 летней московской мертвечиной из 1000 летней щирой православной украинской нации, что они с аппетитом и жрут («сало руссссское»). Так, что «спасение утопающих, дело рук самих утопающих». 11 червня 1993 року помер Патріарх Київський і всієї України Мстислав. 21 жовтня 1993 року відбулася патріарша інтронізація Патріарха Київського і всієї Руси-України Володимира (Романюка) у соборі Святої Софії, де проходив Помісний Собор. Від УПЦ КП відокремилася її частина і 6 вересня 1993 р. створила нову УАПЦ. 1994 року вийшла таємна інструкція – зареєструвати по всіх селах і містах України парафії Московського Патріархату. Так з’явилися зареєстровані статути неіснуючих парафій УПЦ Московського Патріархату – канонических национальных САМОубийц и руссссскоЯЗЫЧЕСКИХ идололожников: «… знаю ... лихослів’я від тих, які кажуть про себе (на чудьнем ЧУЖОМ наречии), що вони юдеї (украинц„ы“, „чтобы никто не догадался“, что они 350 летние региклоны из московского 5.т.-лукавства), а вони не такі, но сборище САТАНИНСКОЕ». Внимание! О каноничности-законности религиозного национального САМОумертвления ТИПАмасковских АНТИукраинских «интер»-реги в Украине: «харьковских», как первое ТИПАмасковское советское правительство НЕхристей-безбожников; «донецких» не из Донецка сепаратистов – кАзачков, хамитов, регител типа «сало руссссское», «исавов», «садукеев», «надавов», «кореев», «хвостов», московских «дочек» с иносранным 5 темпераментом, которые «блудят и ходят за другой плотью», как «порождения ехидны» – «священнннников (партии регионов), що знеславлюють ім’я Моє», которые «в одежде иносранцев … согрешили против Господа» «…через лицемірство (м.5.т.) лжесловесників, спалених у совісті своїй…». «…вот уже около 17 лет Украинская Православная Церковь строго канонически определенного статуса не имеет, ведь Поместные Соборы с тех пор не созывались. Юбилейный Архиерейский (НЕ Поместный) Собор 2000 года в „Определении Освященного Юбилейного Архиерейского Собора РПЦ об Украинской Православной Церкви“ только указал на возможность (!) предоставления канонического статуса автономии УПЦ: „Считать необходимым через братское взаимодействие и консультации с другими Поместными Церквами содействовать достижению общеправославного согласия по вопросу провозглашения и признания автономии Украинской Православной Церкви <...>“ (п. 3) (см. Юбилейный Архиерейский Собор РПЦ. М. 2001. С. 466). Широкая автономия у нас принята де факто, „явочным порядком“, и еще окончательно НЕ утверждена. Исходя из всех вышеприведенных фактов, п. 1 настоящего „Определения Освященного Юбилейного Архиерейского Собора РПЦ об УПЦ“, подтверждающий „статус независимости и самостоятельности УПЦ, получившей права широкой автономии по Определению Архиерейского Собора РПЦ в 1990 году“ (см. Юбилейный Архиерейский Собор РПЦ. М. 2001. С. 466), может вступить в силу только при исполнении двух условий: А). Решение Поместного Собора Русской Православной Церкви о каноническом статусе Украинской православной Церкви. Б). Признание этого статуса другими Поместными Церквами. За последние 19 лет, прошедшие с 1988 года, когда был последний Поместный Собор РПЦ, было принято много решений на Архиерейских Соборах, которые, однако, подотчетны Поместному Собору РПЦ, как вышестоящей инстанции. Все эти решения должны быть предоставлены на утверждение Поместного Собора РПЦ, и до тех пор НЕ являются легитимными и не имеют канонической силы. В частности, упразднение Украинского Экзархата не было подтверждено решением Поместного Собора Русской Православной Церкви, потому фактически мы имеем полное право на грядущем Поместном Соборе РПЦ требовать сохранения Украинской Православной Церковью статуса Экзархата Русской Православной Церкви. (Вернуть „братьев [славян] меньших“ в египетский плен, извините, в московский „сортир“). Здесь также уместно было бы напомнить, что Устав РПЦ 2000 г. также не был еще канонически верно принят, так как он был принят не Поместным Собором (в компетенцию которого входит утверждение, принятие и корректировка Уставов Церкви), а только Архиерейским Собором – органом управления, который подотчетен Поместному Собору (см. Устав РПЦ 1988 г. гл. III, § 4).» Видит Бог, как 5 темпераментом, московиты изводят (стреляют наречием, анафемами, НЕпрощением, ПЕРЕхрещиванием…) и православных украинцев, и ТИПАмосковских православных и НЕхристей-комсомольцев партии регионов, на региональное «доброе дело». В Украине, третьей части, Святой Киевской (не московской) Руси, вообще отсутствует, по вышеизложенному утверждению страшного брата, каноническое православие вот уже на протяжении 18 лет официального национального САМОубийства. Т.е. отсутствует и каноническое и поместное православие на «руссссскоЯЗЫЧЕСКОЙ территории» «донецкой республики» имперского «сортра» «…ось, (1000 річний щирий побожний православний руський слов’янський український) народ живе окремо і між (Помісними) народами НЕ числиться». Земні, канонічні від людей та Небесні законні від Бога причини воскресіння 1000 річної щирої побожної православної руської слов’янської української нації; української мови (наповненої Духом Святим) в молитві та спілкуванні в Помісній УПЦ ЦЕРКВИ ХРИСТОВОЇ Соборної у Богакраїни Святої Київської Руси: 1. «34-е Апостольське правило, що визнає канонічною підставою для унезалежнення (відділення) Церкви національний фактор (Україна офіційно вийшла із Єгипту: із «дому рабства», із «залізної печі»; из 350 летних „московских застенок“, та стала де-юре унезалежненою світською Соборною Державою ); 6-е правило I Вселенського та 17-те правило IV Вселенського Соборів, які визнають канонічною підставою для відділення й усамостійнення Церков адміністративно-територіальний фактор»: «…НЕ можеш поставити над собою [царем Патріарха] ІНОЗЕМЦЯ, який НЕ (український, НЕ слов’янський, НЕ щирий, НЕ побожний) брат тобі». 2. Всім чудово відомо, що «…сам механізм відділення, унезалежнення Церков жодними канонами НЕ визначений. …то …використовується практика усамостійнення всіх інших Помісних Православних Церков, враховуючи й практику усамостійнення Московської Церкви (в першу чергу, від Київської Митрополії, а не Константинополя, або від якої іншої, у 1448 р., яка була визнана канонічною через 141 рік; Болгарської у 1872 р., з якої „схизма“ була знята через 73 роки; Албанської, Грецької, Сербської…)». 3. «… УПЦ Київського Патріархату оголосила про свій вихід з-під юрисдикції патріархату Московського, який … НЕ мав на неї жодних канонічних прав, то будь-які (чудьние на[д]божные, с м.5.т.-лукавством) рішення Московської патріархії що до Київської (і навпаки), прийняті після усамостійнення останньої, не є правомочними. Після проголошення свого фактичного усамостійнення Церква підпорядковується своїй власній (слов’янській побожній щирій), самостійно обраній ієрархії…», бо «диякони (судді, депутати…) повинні бути чесними (-ОДНОмовними), НЕ ДВУязычными (грешниками)...». «Уже наступного 1687 року Царгородський патріарший Собор засуджує оборудку з передачею Київської митрополії Москві як „акт симонії“, тобто хабарництва (протиправним, НЕканонічним діянням), а самого патріарха Діонісія позбавляє патріаршої гідності. … (Після цього ніхто НЕ може) назвати документ, виданий після 1687 року, який би засвідчив канонічно-правну передачу Царгородом Київської Московському патріархату: „…відірвання від нашого престолу Київської митрополії відбулося НЕ за приписом канонічних правил“, …ідеться в Патріаршому й синодально-канонічному Томасі Царгородської Патріархії (Константинопольського Патріарха Григорія VII) від 13 листопада 1924 року». 4. «…оскільки канонічне право на усамостійнення … базується на канонічних правилах, а в питаннях віровизнання та догматики вона ні на йоту не відхиляється від Євангельської науки та догматів православ’я, то жодних причин для її невизнання чи шельмування (ино-этно-сранцами), які б лежали в площині релігії, – немає. …митрополит Макарій: „В усі часи християнства існування незалежних національних Церков ніхто й ніколи НЕ визнавав невідповідними Євангельській науці та догматам Церкви“. Причини ці лежать у сфері політичних та матеріальних інтересів. …служителі Московського патріархату в України, свою „политическую рубашку“ вправно ховають під рясу, роблячи (с м.5.т.-лукавством) вигляд, що, окрім „чистоты (від української мови; від Того, Хто її наповнив) православия“ та „соблюдения канонов“ їх ніщо інше не цікавить. Для цього їм доводиться, даруйте, б… (ЛЖЕсвидетельствовать. ЛЖЕсвидетельствовать против самих себя) б… нахабно, вперто, щоденно, обливаючи (иносранным лукавым) брудом українських патріотів, Українську Церкву; лякаючи посполитий люд „націоналізмом“, …вигадуючи міфи про „єдіний (лукавый, НЕ щирий) народ“ та „общєє („венгро-финское“, НЕ слов’янське) Отєчєство. – Условием в жизни в Церкви является вера и жизнь во Христе по его (маленькая буква от темпераментного одессссского митрополита „обрусевшей чуди“) Святым Законам-Канонам … – ...Христос начебто канонів не встановлював (відповідає йому більш освічений в граматиці та християнських догмах слов’янський православний опонент). Господь наш, …ствердив Закон, даний ще Мойсеєві, та дав нам нову Заповідь – Заповідь Любові! …А ви пишете, що Христос канони творив…. Та не творив Він ніяких канонів! Їх (канони) люди творили! Хай навіть богонатхненні, хоч і далеко не завжди, але творили їх в умовах певного часу, часто, з приходом інших часів, відміняючи їх, приймаючи інші, або й забували зовсім про деякі й просто їх не дотримуючись. …ніхто ці (слідуючі) правила й досі НЕ відміняв …: „А жінок грамоті не слід навчати“, „А хто, прийшов до храму, не причаститися, той відлучається від церковного єднання“; забороняється входити в дружнє спілкування з євреями, „приймати від них їжу чи ліки та митися з ними в лазні“. …поки що й цього досить, щоб зрозуміти, що Закон Божий і канони – різні речі. Канони зі зміною світоглядних уявлень, життєвих умов, як бачимо, виходять з ужитку, іноді повністю відміняються…. Але ж Закон Божий, Слово Господнє відмінити чи переінакшити не можна! Воно вічне в просторі й часі: „Земля і небо перейде, а Слово Боже не перейде“. То чи не єрессю є ототожнювати Велич Божого Слова з канонічними правилами, витвореними земним розумом? …в жодному місці Святого Письма Ви не знайдете положення про те, скільки і яких патріархатів має бути в світі і які Церкви якому з них мають підпорядковуватись. Єдність Церкви Христової – це духовна, а НЕ адміністративна єдність! Єдність на високому рівні душі, на рівні віри, на найвищому рівні добровільного підпорядкування Єдиному Богові нашому, а зовсім не якомусь єдиному патріархові(-ПОСРЕДНИКУ) чи (этноСТРАННОМУ) патріархату»: «… і все, що робите, робить від (православної національної) душі, як для Господа, а НЕ для людей, знаючи, що в нагороду від Господа одержите (щирий побожний) спадок, (бо ЗОБОВ’ЯЗАНІ Духу Святому молитись та спілкуватись українською мовою) бо служите Господу Христу», а НЕ ру-идолу, реги-партии и НЕ иностранным поручителям – НЕ людям. «УСІ НАРОДИ [с м.5.т. и без м.5.т.] перед Ним як ніщо, – менше за нікчемність і порожнечею вважаються (даже НЕсмиренно Великие „Руссссские“) у Нього, кому (канонические национальные преступники: САМОубийцы и идололожники) уподібнюєте ви Бога? ...До кого ж ви уподібните Мене (Який створив та наповнив для молитви та спілкування українську мову) і з ким порівняєте? – говорить Святий. ...Ті, що надіються на Господа (Духа Святого), оновляться (в Помісних Церквях ЦЕРКВИ ХРИСТОВОЇ) у силі: піднімуть крила, як орли (з нормальною однією головою, серцем, душею-мовою], потечуть – і не втомляться, підуть – і не зморяться». 14 липня 1995 року помер Патріарх Володимир (Романюк). На його здоров’ї відбилися 17 років ув’язнення в мордовських та сибірських таборах. Похорон святішого Патріарха Володимира (Романюка) був трагічним. Історія, мабуть, не знає такого знущання з похоронної процесії (при президенте Кучме, который в будущем стал «крестным отцом» АНТИукраинской сепаратистской партии регионов «донецкой республики» от Луганска до Львова, которая в свою очередь законно прикупила ПЛОТСКИМИ чрево-жопскими «добрыми делами» к своему промышленно-финансовому клану писи мистическую [проклинающую, НЕпрощающую… щирих побожних], АНТИукраинскую в Украине, сепаратистскую одну из 18 летних руссссскоЯЗЫЧЕСКИХ «всея» НЕпоместных партийных «республик свободных» 400 летней канонической церкви московской НЕсмиренно Великой 300 летней «неделимой» Росссссии для Великих Потрясений, где канонически убивают всё национальное живое НЕруссссское: «фашистское», «предательское»…БЕЗ м.5.т. Как утверждает один, «і як людина, і як віруючий [«але тремтить», що перепишуть 350 летнюю каноническую кровавую чудьне-московскую историю победного шествия иносранного московского 5 темперамента по Украине], і як історик», из многих на[д]божных, с м.5.т. киевских историков, которые «володіють мистецтвом історії», а інші – «натовп „антихристів“, … які навіть хреститися не вміють чи взагалі войовничі безбожники [комсомольско-богоборческая партия регионов ли, славящая сатаниста-сталина на одной из „республике свободной“ Московского Патриарха ли?], які проповідують нам [реги-„интер“-выводкам] про незалежну Церкву так, нібито вони й справді розуміють, що таке Церква [1000 років в Руси-Україні без м.5.т.-лукавства и начальства]; … не мають права коментувати історичні події»: «…покійний Романюк, бажав аби його поховали на території Видубицького монастиря чи на будь-якому іншому кладовищі…», а не «в Софії з метою її захоплення». И пусть НЕбуддистские Патриархи [не народы] не думают, что они НЕ при [добрых] делах богоборческой-комсомольской политической партии регионов, что они НЕ при [добрых] делах АНТИукраинского шабаша в Украине. «В конце пути придется рассчитаться». Праздный равнодушный поручитель-свидетель [национального] преступления [убийства и САМОубийства] является соучастником [национального] преступления. Что говорить о ПРОмосковских АНТИукраинских Патриархах [не народах] Московской Вселенной, которые открыто поддерживают 350 летнее национальное преступление НЕсмиренно Великих чудьних Московских Господинов, сборной НЕславян: московитов-росссссиян среди славян). 20 – 21 жовтня 1995 року у Володимирському Соборі відбувся Помісний Собор УПЦ Київського Патріархату, який обрав митрополита Філарета (Денисенко) Патріархом Київським і всієї Руси-України. «… с окончательным отходом от Москвы украинская церковь возвращает (воскршает) себе уникальный статус церкви-матери со всеми своими корнями и славной историей, а московская превращается в глазах христианского мира в церковь-дочь». «Во времена земной жизни Спасителя Ветхозаветная Церковь так же была апостасийная, тогдашние архиереи не принимали проповеди Иисуса Христа, отлучали от синагоги Его учеников, но тем не менее и апостолы, и сам Иисус Христос посещали Иерусалимский храм и в то же время не обращали внимания на запреты и „отлучения“, потому что Бог и Истина были на их стороне»: «Дух же Святий наставляє на всяку істину»: що українська мова наповнена Духом Святим для молитви та спілкування в Помісній УПЦ ЦЕРКВИ ХРИСТОВОЇ у Богакраїни Святої Київської Руси, бо Він є «Дух Істини».“ И кто канонически не уверовал в это, особенно в Украине, совершает «…свідомий, озлоблений спротив істині». Українське церковне питання може бути вирішене тільки за збереження інтересів Української Церкви і Української держави. Від цього виграє і світове православ’я. «Господи Ісусе Христе, наш Спасителю і Найвищий Учителю! Щиро благаємо Тебе за увесь світ та за народи світу цього. Нехай не буде вже серед нас неправди, ворожнечі, кровопролиття, а нехай запанує в усьому світі Твоя правда та наука в заклику до згоди, рівності, братерства та єднання. Згадай, Спасителю наш, і про Церкву Святу Твою, яку Ти Своєю Святою Кров'ю Непорочною здобув і освятив, а князі віку цього свавільно розділили, роз'єднали та зневажили. Нехай скоро об'єднаються в Єдине Святе Тіло Твоє всі Церкви всіх народів світу, що в Тебе, Єдиного Бога, вірують, молитвами і побожними ділами Тебе прославляють. Церкву нашу Святу Українську Православну у славі піднеси та водне тіло з Церквами всіх народів сполучи, щоб усіма мовами славили всесвяте ім'я Твоє, в Тройці Єдиного Бога, Отця, і Сина, і Святого Духа, нині, і повсякчас, і на віки віків. Амінь». (Молитва за Українську Православну Церкву) | |||
|